Гора Маківка висотою 958 м знаходиться у Високому Бескиді, нині за 8 км від смт. Славське Сколівського району Львівської області. Під час Першої світової війни, з 29 квітня до 4 травня 1915 року, за цю панівну висоту точилися запеклі позиційні бої між підрозділами австро-угорської 55-ї піхотної дівізії Ігнаца фон Фляйшнера (до складу якої входили українські січові стрільці) та російськими військами 78-ї піхотної дивізії генерала Володимира Альфтана. Контроль над Маківкою був потрібен росіянам задля подальшого захоплення села Козьова.
У квітні 1915 року Маківка перебувала в зоні відповідальності 130-ї піхотної бригади 55-й піхотної дивізії австро-угорського корпуса Гофмана. У складі цієї дивізії були 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських січових стрільців. Командиром 130-ї бригади в той час був оберст (полковник) Йозеф Вітошинський фон Добравола. Цей 67-літній воєначальник був українцем, що зробив успішну військову кар’єру в армії Австро-Угорщини. До січовиків він ставився дуже доброзичливо, у відповідь останні сприймали його як співвітчизника і називали на свій лад – Осип-Михайло Доброволя-Вітошинський або за даним йому ласкавим прізвиськом “Дзядзьо”.
Проти Маківки діяли війська правого флангу дивізії генерала Альфтана під командуванням командира 2-й бригади 78-й дивізії генерал-майора М.Л. Матвєєва. Війська його ділянки складалися з піхотних 309-го Овруцького й 311-го Кременецького полків, у яких служили чимало наддніпрянських українців.
Перші два штурми російських військ 29 квітня і 30 квітня – 1 травня були відбиті із великим втратами для них. Січові стрільці неодноразово сміливо контратакували, відкидаючи противника назад. Особливо відзначилися курені Гриця Коссака і Василя Дідушка. Лише в результаті третього штурму 3 – 4 травня росіянам вдалося оволодіти Маківкою, при цьому були задіяні усі наявні резерви. Овруцький і Кременецький полки були цілковито знекровлені, втративши 3000 бійців убитими й пораненими.
Втрати австро-угорської армії виявилися не меншими. Серед січових стрільців загинули 42, дістали поранення 76, потрапили в полон 35. Про одну з контратак січовиків у денному звіті командування 55-ї піхотної дивізії зазначалося:
“Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу. Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну память цю згадку. Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною”.
Оборона Маківки дозволила 55-й австро-угорській піхотній дивізії повністю виконати поставлені перед нею стратегічні завдання: 1) не дала змоги росіянам прорватися через карпатські перевали і вийти на оперативний простір на Угорську рівнину, що створило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту і могло призвести до виходу Австро-Угорщини з війни; 2) виграти час для зосередження німецьких військ на ділянці Горлиці-Тарнув і подальшого успішного прориву російського фронту, який призвів до загального відступу російських військ із Галичини.
Вже 2 травня 1915 року розпочався “Горлицький прорив” австро-угорських і німецьких військ. Російське командування було змушене зупинити всі наступальні дії на напрямку Стрий – Мункач (Мукачеве) і незабаром, під тиском обстановки на правому фланзі фронту, розпочати виведення військ із Карпат. У ніч на 13 травня 1915 року року російські війська відійшли з Маківки, яку негайно зайняли австрійці. Гора, що дісталася російським військам ціною величезних втрат, була залишена без єдиного пострілу через 9 днів.
Бої за гору Маківка стали найбільш відомими і славетними в історії Легіону Українських січових стрільців. У 1920-х роках члени Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. У 1930-х роках українська молодь розпочала масові паломництва на Маківку. У 1998 – 1999 роках цвинтар січових стрільців на Маківці було відбудовано: встановили 50 хрестів на окремих могилах та один пам’ятник на честь тих січовиків, котрих ідентифікувати не вдалося.