100 років тому, 6 лютого 1920 року, у селі Старий Люблинець Любачівського повіту (Польща) народився Василь Михайлович Левкович – активний учасник українського визвольного руху, полковник Української повстанської армії, відомий під псевдонімом “Вороний”.
До складу Організації українських націоналістів Василь Левкович вступив у 1939 році. У 1941 році увійшов до складу похідної групи ОУН під керівництвом Омеляна Грабця (“Батька”). У липні 1941 року група прибула в Рівненську область, де Левкович став інструктором окружної міліції та працював до вересня місяця. Після початку переслідувань учасників ОУН німцями, Левкович перейшов на нелегальне становище, був порученцем керівника Дубнівського окружного проводу ОУН “Драпача”, а з кінця літа 1942 року – заступником організаційного референта цього проводу. Від березня 1943 року і до дня арешту Левкович перебував в УПА, пройшовши шлях від чотового до керівника Воєнної округи “Буг”.
На початку 1944 під Буськом в бою з радянськими партизанами Левкович був поранений. У лютому 1946 року отримав звання майора УПА. А наприкінці того ж року йому присвоєно звання полковника, яке командування армії присвоїло посмертно, вважаючи його загиблим.
В ніч із 16 на 17 грудня 1946 року війська МДБ оточили криївку біля села Яструбичі (тепер Радехівського району Львівської області). “Вороний” намагався евакуюватись запасним виходом, та задихнувся внаслідок отруєння димом, втратив свідомість і потрапив у полон. Слідство тривало близько року, Левкович був ув’язнений в Тюрмі на Лонцького у Львові та слідчій в’язниці МДБ у Києві на вулиці Володимирській (нині приміщення Служби безпеки України). 22 липня 1947 року Військовий трибунал військ МВС Київської області засудив Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. Повністю відбув термін покарання і був звільнений з Дубравного табору 7 грудня 1971 року.
Вийшовши на волю, продовжив свою боротьбу з радянською владою, вимагаючи перегляду вироку і визнання його військовополоненим, а не злочинцем. До здобуття незалежності України не визнавав себе громадянином СРСР, узявши паспорт лише незалежної України.
До 1992 року працював електриком на шахті № 7 у Червонограді, був інвалідом другої групи. Страждав від силікозу легенів – шахтарського захворювання, викликаного вдиханням кремнієвого пилу. Лише 20 січня 1997 року Генеральна прокуратура України реабілітувала Василя Левковича.
Після смерті останнього головного командира УПА 94-річного Василя Кука, Василь Левкович “Вороний” мав найвище офіцерське звання серед ветеранів УПА. Був також останнім живим кавалером Золотого хреста Бойової заслуги УПА. Автор спогадів “Сторінки з пережитого комбатантом УПА”.
Василь Левкович помер на 93-му році життя 13 грудня 2012 року у Львові, похований на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.
Український військово-історичний календар. 2020 / За ред. Н. А. Агаєва / Упорядник В. Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2019. – 178 с.